Не згасне памʼять про Героя...
Сьогодні минає рік відтоді, як перестало битися серце Попика Юрія Богдановича (10.12.1990 - 11.12.2024) ‒ сміливого захисника, патріота, спортсмена, відданого сина України. Його життя було наповнене любов’ю до родини, друзів, спорту та рідної землі. Юрій залишив світ, але пам’ять про нього живе у серцях тих, хто його знав і любив. 
Дитинство та навчання 
Юрій народився 10 грудня 1990 року в селі Суховоля. Навчався у місцевій Суховільській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів (тепер ‒ Суховільський ліцей). До 10 класу здобував освіту в рідному селі, а згодом склав екстернат у Самбірському районі.
У 2005 році вступив до Львівського державного університету безпеки життєдіяльності.
Змалку був активним і цілеспрямованим. Мама пригадує, що, навчаючись у другу зміну, він устигав перед школою сходити на тренування. Спочатку займався фехтуванням, згодом перейшов до боротьби. Брав участь у боях без правил, а найбільших успіхів досяг у самбо. Казав, що для нього головним була не медаль, а участь. 
Дорога служіння та самореалізації 
Після закінчення ЛДУБЖД Юрій проходив строкову службу в армії. Повернувшись, вступив до Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського на кафедру атлетичних видів спорту.
Працював лейтенантом у ДСНС, але згодом залишив службу, щоб присвятити себе тренерській діяльності. Працював тренером із дзюдо та самбо в дитячо-юнацькій спортивній школі «Олімпія», де виховав чимало юних спортсменів. У Львові мав великий авторитет як тренер і як людина. 
Людяність, сила характеру та любов до ближніх 
Юрій був надзвичайно товариським, мав багато друзів і щиро вмів дружити. Допомагав іншим, не думаючи про себе. Любив тварин, особливо котів, хоч мав на них алергію.
У школі був справжнім джентльменом ‒ дарував дівчатам квіти на свята, ніколи нікого не ображав. 
Дорога на фронт 
Під час Революції Гідності Юрій допомагав як волонтер і хотів піти служити, однак після загибелі друга залишився вдома ‒ заради батьків і брата.
Та у травні 2024 року він ухвалив те рішення, яке давно носив у серці: піти захищати Україну. Служив у підрозділі, де колись проходив строкову службу ‒ у Державній спеціальній службі транспорту.
Служба проходила у Донецькій області, поблизу міста Костянтинівка Краматорського району, у складі військової частини Т0110. Умови були складними ‒ прифронтова зона, постійна небезпека та напруга. Хоча Юрій не брав участі у великих бойових операціях, його служба була надзвичайно важливою для підтримання обороноздатності, порядку та стабільності.
Командир і побратими згадують його як доброго, чесного та відповідального воїна. 
Світла пам’ять у родині 
Мама Юрія, пані Ольга, вчителька зарубіжної літератури, казала: «Без нього я як тінь…»
Юрій дуже любив маму, допомагав їй у всьому, мріяв повернутися на Різдво на її вареники.
Друзі згадують, як він готувався до одруження, а вони допомагали ремонтувати квартиру. Розповідали, що він умів глибоко й по-філософськи дивитися на найпростіші речі.
Його однокласниця пригадувала, як, помітивши її втому, він провів її додому ‒ і вони довго не могли наговоритися.
У нього залишилися мама Ольга, брат Іван та кохана дівчина Олеся. 
Юрій Попик ‒ це історія мужності, доброти, сили духу та великої любові до України.
Він жив чесно, робив добро і завжди йшов дорогою світла.
Вічна слава і вічна пам’ять Герою. 
