ГРИМАК ІГОР РОМАНОВИЧ
Зник безвісти 07.09.2025 року
Ігор народився1 5 жовтня 1985 року, виріс у селі Зимна Вода. Навчався у Зимноводівській школі №1, де минули його дитячі та юнацькі роки. Після закінчення школи працював, проходив строкову військову службу, створив сім'ю та присвятив себе найдорожчим людям. Він був працьовитим, відповідальним і турботливим чоловіком, який щодня докладав усіх зусиль, щоб його рідні жили в достатку та відчували любов і підтримку.
Особливе місце в його серці займав дім. Ігор любив господарювати, із задоволенням доглядав кролів, знаходив радість у простих речах і цінував кожну мить, проведену з родиною.
Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Ігор без вагань став на захист Батьківщини. Він не залишився осторонь, адже розумів: майбутнє його сина, родини та всієї країни залежить від тих, хто готовий боронити рідну землю.
Він проходив службу у складі 14-ї бригади оперативного призначення «Червона Калина». За час служби поруч із ним були побратими, які стали справжньою військовою родиною. Разом вони долали труднощі, підтримували один одного та стояли пліч-о-пліч, захищаючи Україну.
Найбільшим щастям для Ігоря були короткі відпустки. Він із нетерпінням чекав кожної нагоди повернутися додому, щоб обійняти свого маленького сина Давида. Саме заради нього, заради його майбутнього, Ігор і тримав зброю в руках.
7 вересня 2025 року, виконуючи бойове завдання в Покровському районі поблизу населеного пункту Дорожнє, Ігор Гримак зник безвісти.
Відтоді для його родини час ніби зупинився. Кожен день перетворився на болісне очікування, кожен телефонний дзвінок дарує надію, а кожне повідомлення змушує серце битися швидше. Найважче це переживає мама, яка не перестає молитися за свого сина, просячи у Господа лише одного — щоб він повернувся додому живим.
Вона щодня звертається до нього подумки. У її словах — безмежна материнська любов, віра й надія, які не згасають навіть після довгих місяців невідомості.
**«Привіт, Ігорку, мій дорогий сину...
Я так тебе чекаю. Знаю, що тобі зараз дуже важко, але й ми всі щодня проходимо через тяжкі випробування. Я безперестанку молюся за тебе, прошу Господа Ісуса Христа і Пресвяту Богородицю, щоб берегли тебе, дали тобі сили й здоров'я.Синочку, як же сильно я тебе люблю... Без тебе дуже боляче. Я вірю, що настане день, коли ти повернешся додому, і ми знову зустрінемося.
Давид уже підріс, став справжнім гарним хлопчиком. Ми всі — Іван, Іванка, уся наша родина — шукаємо тебе, любимо і дуже чекаємо.
Я вірю, що ти живий. Вірю, що ми ще обіймемося. Тільки бережи себе. Якщо зможеш — дай про себе хоч маленьку звісточку.
Пам'ятай: тебе дуже люблять. На тебе чекають. І молитва матері не згасає ні на мить...»**
Історія Ігоря — це історія тисяч українських родин, які живуть між болем і надією. Для когось статус «зниклий безвісти» — лише офіційне формулювання. Для матері, дружини, сина та рідних — це нескінченне очікування, яке щодня розриває серце.
Ми віримо, що Ігор Гримак живий. Віримо, що він повернеться до тих, хто щодня чекає на нього з любов'ю, молитвою та незламною надією.
