1944–1991 рр.
З липня 1944 року село, як і вся західна Україна, стало частинкою Радянської України в складі СРСР.
З приходом радянської влади кардинально змінився національний склад населення Зимної Води. До Другої світової війни відсоток українського населення у селі становив 10-15%, а на час проголошення незалежності України кількість українців становила близько 96%. Із закінченням Другої світової війни доля села та тодішніх його жителів була досить сумною. Відповідно до домовленостей між керівництвом Радянського Союзу та Польщі про обмін населенням, польське населення змушене було покинути свої домівки і виїхати до Польщі. Будівлі, залишені ними були оголошені державною власністю.
На їхнє місце радянська влада почала заселяти депортованих українців Закерзоння — жителів Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини.
З 1945 року розпочалась в Зимній Воді робота з організації радянської влади. Були зібрані загальні збори тоді ще нечисельного села, створена сільська рада та обраний виконком. Першим повоєнним головою виконкому Зимноводівської сільської ради був обраний (призначений) Мусійовський Іван Андрійович, а членами виконкому Ковалевич Анна Петрівна (секретар), Скавіна Т. Д., Чапський С. М., Гірняк О. М., Хомишин А. М., Грачов В. І.. Зимну Воду було перейменовано у Водяне.
Докладної інформації щодо роботи першого виконкому не маємо, проте, очевидно, що він займався поселенням депортованих з Польщі сімей, роз’яснювальною роботою щодо утворення колгоспу, обліком громадян, земельними питаннями тощо
У 1946 році на місці сьогоднішнього заводу нестандартного обладнання було відкрито артіль ім. Б.Хмельницького. Перший виконком працював із 1945 по 1950 рр. Основним його доробком була організація у 1950 році колгоспу ім. Калініна. Першими колгоспниками стали: Козак Євген, Хомишин Михайло, Новак Андрій, Кузьмич, Гірняк, Чапський і багато інших.
27 січня 1951 року засіданням сесії Водянської сільської ради депутатів трудящих ІІІ скликання, відкритим голосуванням, головою сільської ради обрано — Верпкера Мирона Йосиповича, заступником — Шумаду Василя Паньковича.
А VII сесія Водянської сільської ради трудящих ІІІ скликання 3 серпня 1952 р. обрала головою сільської ради Грачова Василя Олексійовича. З 1954 по 1958 рр. сільським головою був виходець із знищеного поляками села Мавковичі, що недалеко від Перемишля, Петро Степанович Пітуля. За час свого головування він приписав у селі 22 греко-католицьких священиків, хоча їх переслідувала комуністична влада. При переселенні із Польщі Петро Степанович привіз із собою образ св. Івана Богослова, а ставши сільським головою і, одночасно, головою церковного комітету, встановив у 1954 році цей образ в костьолі св. Катерини. З цього часу костьол став церквою св. Івана Богослова.
Під час головування Пітулі, у 1957 році відбулося об׳єднання дрібних колгоспів Водяного, Холодновідки, Конопниці, Рудна та Білогорщі у велике колективне господарство ім. Ілліча. Правління колгоспу розмістилося в нашому селі.
Через те, що Петро Степанович не захотів поступати в члени комуністичної партії, був звільнений з посади голови. Його наступником — виконуючим обов’язки голови — стала Євгенія Миколаївна Падко.
А вже першою сесією Водянської сільської ради депутатів трудящих VI скликання, котра відбулася 11.03.1959 року, при відкритому голосуванні її було обрано головою сільської ради.
За час каденції Євгенії Миколаївни суттєво збільшилась кількість мешканців села. Ті люди, котрі не бачили перспективи живучи у віддалених від Львова селах і працюючи за копійки у колгоспах, почали масово виїжджати на роботу до Львова. Намагалися поселитися у Водяному. Особливо багато осіло в нашому селі вихідців із Мостиського, Городоцького, Самбірського та Старосамбірського районів. Багато в цей час осіло у нас також людей, що повернулися із сталінських таборів з Сибіру, Казахстану, крайньої півночі Росії і Далекого Сходу. Почалося інтенсивне житлове будівництво.
За час головування Євгенії Миколаївни було заасфальтовано вул. Тургенєва (тепер Шухевича) та частину вул. Миру — до залізничної станції Зимна Вода. У 1965 році став до ладу дослідно-експериментальний завод нестандартного обладнання. Працювала Євгенія Миколаївна головою сільської ради до 1967 року.
У 1968–1972 роках на посаді голови сільської ради працював Микола Порфирійович Воротник. В часи його головування продовжилося інтенсивне переселення в село нових мешканців та інтенсивне будівництво житла.
За головування Воротника було багато зроблено для зміцнення матеріальної бази сільських шкіл, дільничої лікарні.
Протягом 60-х та на початку 70-х років у селі поселилося багато греко-католицьких священників та монахинь. Почали вони підпільно, в приватних будинках, проводити богослужіння. Представники радянської влади, КДБ називали село «уніатським розсадником».
Оскільки греко-католицька церква була заборонена з 1946 року, як ворожа для радянської влади, греко-католицькі священики та монахині постійно зазнавали переслідувань.
Прикладом таких переслідувань є доля священика Гірняка Мар’яна, котрий їздив селами Мостиського, Городоцького та Яворівського районів відправляючи Святу Літургію. У 1983 році о. Гірняка заарештували. Після знущань над ним у Городку, священник помер.
Протягом першого півріччя 1973 року головував у селі Михайло Федорович Зуб. За цей короткий проміжок часу він встиг підремонтувати гравієм вулиці Миру та Суховільську, виготовив документи на будівництво моста через річку.
З червня 1973 по 1979 роки головою сільської ради с. Водяне обиралася Галина Петрівна Бойко-Попович. За час її керівництва було зроблено немало добрих справ. Оскільки Водянська сільська рада включала також села Білогорщу, Холодновідку, Лапаївку та Конопницю, роботи для сільського голови було досить багато. Так, Галина Петрівна зуміла добудувати клуб та відремонтувати медпункт в Конопниці; провела капітальні ремонти медпункту та клубу в с. Білогорща, дороги з Білогорщі до Левандівки.
У 1975 році з її ініціативи було реконструйовано міст через річку біля сільської ради.
У 1978 році Галина Петрівна їздила з клопотанням про виділення коштів для будівництва сільської ради до голови Ради Міністрів УРСР. Такі кошти було виділено та розпочато будівництво приміщення сільської ради. В ці ж роки виготовлена технічна документація на газифікацію села. В час головування п. Попович в селі активно розвивалася художня самодіяльність, а хору заводу «Нестандартного обладнання» у 1976 році було присвоєно звання «Народного».
З 1980 по 1984 головою сільської ради працював Володимир Григорович Курносов.
За час його каденції було завершено будівництво нового приміщення сільської ради; встановлено АТС на 200 номерів, розпочато добудову школи № 2; виготовлено технічну документацію для будівництва школи № 1 на 1176 учнівських місць, побудовано магазини по вул. Суховільській та Сонячній. Танцювальному колективу Будинку культури присвоєно звання «Народний».
Проте, мешканці Зимної Води найбільше є вдячними Курносову за те, що під його керівництвом у 1983 році розпочалися роботи з газифікації села. Завдяки старанням Курносова В. Г., Стадника С. І., Мартинишина Є. Ю., котрі неодноразово зверталися до Кабінету Міністрів УРСР та особисто їздили до Києва, в порядку експерименту, як для найбільшого села України, було дозволено утворити кооператив мешканців села для газифікації. Цей кооператив очолили С. І. Стадник та Є. Ю. Мартинишин. І вже у 1984 році була побудована перша газорозподільча станція по вул. Шевченка.
Суттєвий вклад у газифікацію Зимної Води вніс наш мешканець Б.Дацко. Саме завдяки йому було прокладено газопровід від ГРП № 5, що на розі вулиць Львівської та Сірка до ГРП № 3 по вул. Крип’якевича та до школи № 1.
Немалий вклад у газифікацію села зроблено дирекцією заводу нестандартного обладнання на чолі з Несеним М. А. За кошти заводу було закуплено для газифікації села понад 5 км газових труб.
Наступною важливою справою, котру розпочав Володимир Григорович, був початок будівництва школи № 1.
Недовгою, проте плідною, на посаді голови сільської ради була робота Анатолія Онуфрійовича Ткаленка. Протягом 1985–1987 років під його керівництвом продовжувалися роботи з газифікації села та будівництва школи № 1. Велику допомогу в питаннях будівництва школи надав Б.Дацко. Також в час головування Ткаленка було відкрито продуктовий магазин по вул. Шашкевича.
За час керівництва з 1987 по 1989 роки Володимиром Петровичем Венгрином було здано в експлуатацію школу № 1, побудовано біля школи газову котельню, продовжено роботи з газифікації села. Через господарський двір радгоспу «Львівський» продовжено вул. Заньковецької до вул. Мазепи.
1944–1991 рр.
В надзвичайно складний і відповідальний час, з 1989 по 1991 рр., прийшлося головувати у Водяному Будзанівському Борису Андрійовичу — головою ради та Баландюху Петру Васильовичу — головою виконкому.
Це був час розпаду радянського тоталітарного режиму, пробудження національної свідомості, великого піднесення народу. Але, разом з тим, це був час, коли розпадались державні підприємства, колгоспи, а люди втрачали роботу.
Одним із дієвих заходів для підтримки людей в цей час було виділення городів в с. Конопниця площею 9 га та виділення земельних ділянок під будівництво житла, в першу чергу, багатодітним сім’ям.
Багато роботи проводилося в царині національного відродження: демонтаж пам’ятника Леніну (червень 1990 р.), перейменування вулиць села, котрі носили імена діячів тоталітарного режиму, повернення селу історичної назви «Зимна Вода», повернення з 18 листопада 1989 церкви в лоно Греко-Католицизму, проведення національних та фольклорних свят, розповсюдження національних прапорів, виготовлення табличок на перейменовані вулиці, встановлення у серпні 1990 року на фасаді сільської ради національного герба України — Тризуба.
