НЕ МОЖНА «НЕ ПОМІЧАТИ» ВІЙНИ!
Сьогодні однією з найважливіших проблем у суспільстві є ставлення до війни, а також до військових і важкопоранених. Війна завжди залишає глибокий відбиток на людській свідомості, змінює суспільні цінності та моральні орієнтири. Так, життя триває, але війна — не щось абстрактне, що можна просто проігнорувати, якщо вона не постукала у твої двері.
Воїни, які захищають нас ціною власного здоров’я, заслуговують не просто на подяку, а на реальну підтримку. Вони не можуть собі дозволити “не помічати” війну — вони її бачать і відчувають щодня. То чому ж ті, хто в тилу, дозволяють собі відгороджуватися від неї?
На окрему увагу заслуговує ставлення до військових та поранених, які віддали своє здоров’я заради безпеки та свободи інших. На жаль, ми дедалі частіше спостерігаємо нерозуміння, байдужість і навіть неприязнь з боку людей.
Один з найбільш показових прикладів — ставлення до воїнів у чергах. У лікарнях, де захисники мають право на позачергове обслуговування, нерідко можна помітити невдоволені погляди або навіть почути обурення. Ті, що стоять у черзі, ніби забувають, що перед ними — людина, яка ризикувала життям заради них. Воїн, що пройшов пекло війни, мав би отримати не лише швидше обслуговування, а й щире розуміння, повагу, хоча б елементарну вдячність.
Схожа ситуація і в магазинах. Чи багато з нас готові поступитися місцем у черзі, запропонувати воїну пройти без очікування? Часто – ні. Ми зайняті своїми справами, своїм комфортом і навіть не замислюємося, що ця людина, можливо, фізично не може стояти довго або взагалі на протезах.
А що в церкві? Воїн спирається на протези, а ми так спішимо чи то до сповіді, чи до Святого Причастя, чи щоб швидше вийти з церкви… Або ж опускаємо очі чи вдаємо, що не помітили? Чому ми такі байдужі? Чому боїмося або не хочемо виявляти толерантність і підтримку? Можливо, тому, що справжня війна для багатьох усе ще залишається чимось далеким, доки не зачепила особисто.
Але так не має бути. Насамперед ми маємо бути вдячними. Це не просто ввічливість, а наш обов’язок перед тими, хто захищає нашу країну. Проявити людяність — найменше, що можемо зробити у відповідь на їхній подвиг. Підтримка, допомога, розуміння та вдячність — ось що має стати нормою в нашому суспільстві. Тільки тоді ми справді будемо гідними тієї жертви, яку вони зробили заради нас.
