ІЗМАЙЛОВ Андрій Олександрович 11/11/1979-25/03/2022
Андрій Олександрович Ізмайлов
17.11.1979 – 25.03.2022
Андрій народився 17 листопада 1979 року в місті Донецьк. Навчався у загальноосвітній школі-гімназії №92, а згодом у технічному коледжі при Донецькому національному технічному університеті. Мріяв стати ІТ-фахівцем, вступив до Донецького інституту штучного інтелекту, однак був розчарований програмою та методами навчання. Тому всі знання з програмування й комп’ютерної техніки здобував самостійно — через літературу та інтернет. Зрештою отримав кілька сертифікатів, що підтверджували його високий рівень як програміста.
Закінчив на відмінно вечірню музичну школу (фортепіано). Хоча грати сам не надто любив, музика захоплювала його різноманітністю. Особливо обожнював рок і відкрив цей світ своїм синам. Мав гарний голос і залюбки співав у караоке.
У характері Андрія поєднувалися чесність, відвертість і гострий розум. У родинному колі та серед друзів він був щирим і прямим, інколи навіть надто принциповим у власних оцінках.
Мати Андрія працювала інженером на Донецькому машинобудівному заводі та викладачем у Донецькому індустріально-педагогічному технікумі. Батько був лікарем і заступником головного лікаря міської лікарні №24. Незважаючи на панівні проросійські настрої в регіоні, в родині завжди тримали чітку проукраїнську позицію. Після проголошення незалежності України батько при першій нагоді повісив у своєму кабінеті синьо-жовтий прапор, підтримував україномовний документообіг лікарні та заохочував колег до спілкування українською.
Молодший брат Андрія — Олексій (Андрій із гордістю згадував, що батько символічно «поділив» своє ім’я Олекс/андр між синами) — за активну громадянську позицію, участь у «Помаранчевому майдані» та донецькому Євромайдані взимку 2014 року був затриманий місцевими «ополченцями» та кинутий у «підвал». Після звільнення був змушений із сім’єю переїхати до Києва.
З дитинства Андрій прагнув самостійності: на вихідних продавав газети на ринку, допомагав друзям батьків у виготовленні й продажу солодкої вати. У 18 років спробував започаткувати власну справу — орендував у селі занедбаний колгоспний яблунево-вишневий сад. На деякий час навіть викладав інформатику в сільській школі, та швидко зрозумів, що вчителювання — не його покликання.
З 1999 року працював системним адміністратором у комерційних структурах: створював програми електронного обліку, налагоджував системи контролю використання палива на транспортному підприємстві Донецька. У цей період одружився вперше, і в 2000 році народився старший син Данило.
У 2011 році отримав пропозицію працювати у Києві й переїхав до столиці. У 2013 році став заступником директора з технічних питань ДП «УІОЦ» Міністерства охорони здоров’я України. А вже у 2015 заснував власну компанію — ТОВ «Український інформаційно-обчислювальний центр», що спеціалізувався на інформаційних технологіях та розробці програмного забезпечення для медичної сфери. Андрій став автором низки програм для МОЗ України: автоматизованих систем закупівель, ресурсного забезпечення закладів охорони здоров’я, моніторингу медичної мережі та реєстру пацієнтів із діабетом «NovaDiab».
Його проукраїнська позиція була послідовною та непорушною. Попри російськомовне середовище, він самостійно вивчив українську та ще у 2007 році був учасником «Українського розмовного клубу» в Донецьку.
З майбутньою дружиною Оленою Андрій познайомився під час «Помаранчевої революції». Спершу листувалися електронною поштою, потім годинами спілкувалися телефоном, а у 2006 році одружилися. У 2007 році народився син Максим.
Дружина згадує:«Андрій був чудовим другом. Ніколи не відмовляв у допомозі — іноді навіть без прохання. Коли помер мій батько, він, попри важливий проєкт у Києві, уже того ж вечора приїхав підтримати мене й допомогти з організацією похорону».
Особливо тепло Андрій ставився до тестя й тещі. Із тестем вів жваві політичні дискусії, з тещею — дебатував на релігійні теми, щоразу жартома підсумовуючи: «Ну, ви мене майже переконали стати віруючим». Хоча вважав себе атеїстом, був забобонним, із задоволенням освячував паску та колядував разом із професійними хористами музичного коледжу.
Обожнював подорожі, особливо автомобільні. Об’їздив усю Україну й чимало країн Європи, часто вирушаючи в дорогу разом із сином Максимом.
Одним із його захоплень була вогнепальна зброя. Мав власну зареєстровану зброю, часто відвідував тир, особливо любив стрільбу зі снайперської гвинтівки. Навчив стріляти молодшого сина й любив влаштовувати невеликі змагання. Жартував, що «треба бути готовим до зомбі-апокаліпсису».
Почуття гумору Андрія було особливим — живим, гострим і теплим. Його останній допис у Facebook від 24.03.2022 звучав так:
«Місяць війни. Хто б міг подумати. Я навчився митися в 2 літрах води. Цікаво, в книзі рекордів Гіннеса є щось на цю тему?»
Початок повномасштабного вторгнення Андрій зустрів у с. Макарів Київської області, де мав квартиру. Тримав постійний зв’язок із рідними. З 27 лютого Макарів було окуповано, у селище заходили ворожі колони. Зникли світло, вода, опалення, зв’язок. Мешканці житлового комплексу, серед них і Андрій, організували місцеву територіальну оборону: патрулювали територію, доставляли воду, продукти та медикаменти, допомагали евакуювати людей.
До 6 березня більшість жителів комплексу виїхала. Залишилися лише четверо добровольців, які продовжували виконувати функції оборони: Андрій Ізмайлов, Олексій Петрушенко, Володимир Яремко та Євген Сітенко. Розташування житлового комплексу, відокремленого від Макарова лісосмугою та наближеного до траси Київ–Чоп, робило його зручним місцем для розвідки. Хлопці налагодили зв’язок із розвідувально-диверсійною групою ЗСУ та підрозділом «Миротворець», передавали дані про кількість і переміщення техніки окупантів — інформацію, що суттєво допомагала знищуванню ворожих сил.
Рідні вмовляли Андрія залишити небезпечне місце й виїхати до Львова, та він незмінно відповідав: «Я буду тут до перемоги».
Останній раз вийшов на зв’язок 25 березня вранці. Повідомив, що житловий комплекс обстріляли з мінометів, але всі живі. Після цього зв'язок обірвався.
Згодом почали надходити непевні свідчення про загиблих на території комплексу, але доступ до місця був смертельно небезпечним, прострілюваним і ймовірно замінованим. Підтвердження про загибель Андрія рідні отримали лише 7 квітня.
За словами очевидців, 25 березня, коли російські війська відступали з Макарова, п’ятеро озброєних військових рф на цивільній машині заїхали на територію комплексу. Їхньою очевидною метою було знайти й убити трьох українських добровольців-розвідників. Андрій загинув від вогнепального поранення в голову, Олексій — від численних ножових поранень, а Володимира, який іще подавав ознаки життя, окупанти забрали. Його тіло повернули лише через рік.
Хоча Андрій загинув 25 березня, забрати тіло для поховання вдалося тільки 8 квітня.
У Андрія було багато друзів. Його щирість, гумор, життєлюбність і здатність слухати притягували людей. Дружба з ним завжди була справжньою — без фальші, тепла й вірна.
Близька подруга сім’ї Марія Нечитайло згадує:
«Андрій умів дружити по-справжньому — на нього можна було покластися в будь-якій ситуації. Він був веселим, кмітливим, мав блискуче почуття гумору. Постійно прагнув до нових знань, швидко опановував кожну справу. Дякую йому за підтримку в найважчі періоди життя, за щирість, увагу, за дружбу, яку неможливо забути…»
Серед його друзів була й українська співачка Марія Бурмака. Вона написала:
«Дуже боляче, дорогий друже. Щаслива, що знала тебе. Ти виїхав із Донецька, але куля знайшла тебе тут. Завжди пам’ятатиму і молитимусь за упокій твоєї душі. А рашисти горітимуть у пеклі».
Інші друзі згадують: «Андрій був мегаспеціалістом із медичних інформаційних систем і справжнім патріотом України»,
«Єдиний орендар, з ким ми підтримували зв’язок. Завжди усміхнений, чесний, світлий», «З тобою можна було не бачитися роками, а потім зустрітися — і говорити, ніби й не було розлуки», «Пишаюся, що мав честь називати тебе другом. Він любив Україну, свободу, подорожі, гарну музику. Був готовий віддати життя за свою землю — і віддав».
Андрія Ізмайлова поховали у селі Зимна Вода — краї, який він щиро любив. Часто прогулювався тамтешніми вулицями, роздивляючись старі будинки й затишні двори. Хоч не проживав там постійно, але приїздив часто, називаючи це місце своїм «другим домом».
За особисту мужність і самовідданість у захисті державного суверенітету та Макарівської громади Андрій Ізмайлов посмертно нагороджений Почесною відзнакою (медаллю) «Незламним героям російсько-української війни. Макарів».
18 липня 2024 року Міністерство у справах ветеранів України офіційно визнало його загиблим Захисником України.
Наш святий обов’язок — пам’ятати, шанувати та згадувати його в молитвах.
Світла і вічна пам’ять Герою.
