САМСОН Степан Степанович 10/10/1979- 25/05/2022
Самсон Степан Степанович
10.10.1979 – 25.05.2022
Степан Самсон народився 10 жовтня 1979 року в місті Городок Львівської області.
Родина мала глибоке націоналістичне коріння: батьки, дідусі й прадіди були відданими українській справі. Дід по батьковій лінії відмовився працювати в колгоспі, повторюючи, що «не буде робити на москаля», а дід по материнській лінії, Петро Салук, воював у лавах УПА. «Не можу пояснити, звідки в мені така внутрішня потреба захищати Україну зі зброєю в руках… мабуть, це щось родинне», — казав колись Степан. Мати, Ганна Петрівна, згадує: у дитинстві він грався лише пістолетами й завжди повторював, що «захищає Україну».
Навчався у Городоцькій школі №3. Змалку мріяв про вільну та незалежну Україну. У третьому класі, коли дітей мали приймати в жовтенята, Степан вирізав із кольорового паперу синьо-жовтий прапор і прикріпив його до форми — за це до школи викликали батьків. Підлітком він прикріпив синьо-жовтий прапор дротом до колодязя — і батьки хвилювалися, щоб за цей учинок їх не заслали до Сибіру.
Степан вирізнявся лідерським характером. У школі був активним, завжди готовим прийти на допомогу. Сусідка-вдова пригадує, як їй привезли машину піску й висипали просто на дорогу, а вона не знала, як перевезти його на подвір’я. Зовсім юний Степан за кілька хвилин зібрав вісьмох хлопців — і вони швидко впоралися з роботою. У церкві він організовував чергування хлопців біля Плащаниці в одязі вояків УПА.
Після дев’яти класів вирішив продовжити родинну залізничну династію: прадід, дід і батько працювали на залізниці. У 1995–1998 роках навчався у Львівському міжрегіональному ВПУ залізничного транспорту за спеціальністю «Помічник машиніста електровоза та електропоїзда». Згодом продовжив освіту в залізничному технікумі.
Працював помічником машиніста в депо «Львів-Захід». Саме там, 1 січня, зустрів свою майбутню дружину Ірину, яка працювала черговою по станції Рудно. У 2001 році вони одружилися, а згодом у подружжя народилися два сини: Володимир (2002 р.) та Святослав (2007 р.).
Степан любив подорожувати, особливо — мандрувати Карпатами. Мріяв побувати в Таїланді, але ця мрія так і не здійснилася. Продовжував працювати на залізниці та згодом став машиністом.
Він був учасником Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2014 року.
Коли у 2015 році почалося АТО, Степан без вагань пішов добровольцем. Дружині сказав, що отримав повістку на роботі, а матері пояснив, що вирушив у довге відрядження. Лише через десять місяців вона дізналася правду.
Спершу служив у 128-й бригаді, у 15-му окремому гірському батальйоні. Його направили до Станиці Луганської, згодом — на позиції біля Донецького аеропорту, між Авдіївкою та шахтою «Бутівка». Казав, що на війні особливо відчував силу молитви та часто передивлявся на телефоні привітання, вірші та малюнки від дітей. Молодший син, якому тоді було вісім, постійно малював їхню сім’ю біля хатини.
У 2016 році Степан повернувся додому та продовжив працювати машиністом електровоза. За службу був нагороджений медалями «Учасник бойових дій», «За захист Вітчизни» та «Учасник АТО». У газеті «Львівський залізничник» (№39 від 14–20 жовтня 2017 року) вийшла стаття журналістки Оксани Подольської «Машиніст Степан Самсон: “Коли на сході почалася війна, я зрозумів, що повинен там бути…”».
Дружина згадує, що Степан передбачав повномасштабну війну. 24 лютого 2022 року вона була на нічній зміні, а Степан їхав із вантажним потягом до Жмеринки. Почувши новини про наступ, вона одразу подзвонила чоловікові. Він відповів: «Мені нічого не збирай. Тільки шкарпетки і майки — більше нічого». Увечері 24 лютого він повернувся додому, зібрався, переночував, попрощався — і вже 25 лютого о п’ятій ранку був у військкоматі.
Степан вступив до 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Телефонував при кожній можливості, хоча дзвінки були короткими й тривожними. Підрозділ постійно виходив на бойові завдання. У березні він зателефонував і, стримуючи сльози, сказав, що гине багато побратимів і їм терміново потрібен автомобіль. Ірина організувала збір коштів, друзі допомогли знайти машину, яку швидко переобладнали на бойову.
Степан воював на Херсонщині, де окупанти отруювали воду в криницях, через що бійці тижнями не мали питної води; потім — на Харківщині, у Попасній. Згодом підрозділ перекинули до села Пилипчатине Бахмутського району.
25 травня 2022 року, опівдні, Ірина востаннє поговорила з чоловіком. Вона почула, як хтось із побратимів вигукнув: «Бандера, на виїзд!» — це був його позивний. Те завдання стало для нього останнім.
Самсон Степан Степанович загинув 25 травня 2022 року в районі села Пилипчатине Соледарської міської громади Бахмутського району Донецької області.
Степан був світлою, життєрадісною людиною з великим почуттям гумору. Любив риболовлю, подорожі та жарти, але понад усе — Україну. Часто мріяв: «От діти виростуть — і ми з тобою поїдемо в подорож по Україні. Скільки гарних куточків…». Проте цій мандрівці не судилося здійснитися.
Степан Самсон був вірний військовій присязі та українському народові. З честю й гідністю боронив державу і до останнього залишався відданим Україні. За виявлену мужність та самопожертву його посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня згідно з Указом Президента України №438/2023 від 18 липня 2023 року.
Наш святий обов’язок — пам’ятати, шанувати та згадувати його в молитвах.
Світла і вічна пам’ять Герою.
