СКОВРОН Тарас Стефанович 10/03/1987-06/09/2022
СКОВРОН ТАРАС СТЕФАНОВИЧ
10.03.1987 – 06.09.2022
Тарас народився і виріс у Скнилові. З дитинства був уважним і чуйним до людей. Не міг байдуже пройти повз поранену пташку, щиро любив усіляку живність. Захоплено доглядав кроликів, охоче допомагав батькам по господарству. Любив ганяти з хлопцями у футбол, але варто було почути, що потрібна допомога вдома, – одразу полишав забави й мчав виручати.
Ще зі шкільних років мав здібності до майстрування й куховарства. Міг без зусиль зварити смачний борщ. Тож після закінчення Скнилівської школи вступив до кулінарного училища. Продовжував частувати рідних власноруч приготованими стравами, особливо любив готувати для племінників та похресників. Дуже любив мандрувати Карпатами, збирати гриби й вигадувати з них різноманітні наїдки.
Згодом у нього з’явилося ще одне захоплення – ковані вироби. Він почав працювати в кузні. Саме там його й застала війна. Тарас був одним із перших у Скнилові, хто отримав повістку. Він негайно вирушив у військкомат, ні з ким не радячись. Це був його свідомий, твердий вибір. Після навчання воював на Авдіївському напрямку. У телефонних розмовах із мамою завжди її заспокоював, казав, що все добре. Друзям же зізнавався, що ситуація дуже складна, але маму беріг від зайвих тривог.
Він до кінця виконав свій громадянський обов’язок і загинув під час виконання бойового завдання. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Похорон Тараса – першого односельчанина, який загинув у російсько-українській війні, – об’єднав у молитві й вшануванні весь Скнилів. А мама поклала на свіжу могилу ковані троянди, які син колись подарував їй власними руками.
Тарас був міцним, як залізо, і водночас ніжним, мов троянда… Любив дарувати квіти: ранньою весною завжди приносив мамі перші підсніжники.
Мав багато друзів, похресників, теплі взаємини з рідними та сусідами.
«Якось напередодні Різдва приніс пампушки з різною начинкою, – пригадує мама, пані Люба. – Каже: “Щоб тобі вже не довелося готувати”. А виявилося, то його дівчата пригостили».
Тарас мріяв, що після перемоги створить сім’ю, матиме дітей. Цим мріям не судилося збутися. Та діти, які щодня йдуть до Скнилівської школи й бачать на почесному місці його портрет, знають: завдяки його жертовній самопосвяті вони можуть вчитися і жити у вільній Україні.
Честь і слава Герою.
Перші підсніжники Скнилова – завжди для Тебе, Тарасе.
Наш святий обов’язок – пам’ятати, шанувати й згадувати його в молитвах.
Світла і вічна пам’ять Герою.
