ДОВГУН Тарас Сергійович 13/04/2003-26/01/2023
ДОВГУН ТАРАС СЕРГІЙОВИЧ
13.04.2003 – 26.01.2023
Тарас народився 13 квітня 2003 року у місті Львів. Батьки - Довгун Лілія та Довгун Сергій. Він був другою дитиною в молодій сім’ї: першою з’явилася на світ його сестричка Олеся. Коли Тарасику виповнилося лише шість місяців, родина переїхала жити до села Лапаївка. Тут він зростав, відвідував дитячий садочок, а згодом навчався в Лапаївському ліцеї імені Героя України Георгія Кірпи. З раннього дитинства Тарас був дуже активним, енергійним і гарним хлопчиком. Він щиро любив свій дім, родину, людей та світ довкола. Саме Тарас став надійною опорою та підтримкою для своїх сестричок: Олесі, Анни та Соломії. Його дитинство було яскравим і насиченим. Батьки часто подорожували з дітьми: відпочивали на морі, їздили до Єгипту, Хорватії, Італії, подорожували Україною, бували в Карпатах та на Закарпатті.
Тарас швидко вчився всьому новому. Він легко опанував плавання, катання на лижах, їзду на дитячих квадроциклах, любив відвідувати з батьком лазню. Всі ці вміння давалися йому природно й легко.
Спорт займав особливе місце в його житті. Ще в дошкільному віці Тарас відвідував легку атлетику в школі олімпійського резерву. Коли Тарас пішов до школи, він пробував себе майже в усіх гуртках: займався карате, малюванням, музикою, навіть грав на скрипці. Але по-справжньому його серце належало футболу. Багато років він грав за ФК «Лапаївка» та був воротарем, згодом перейшов у команду ФК «Динамо». З футболом Тарас багато подорожував: грав у різних містах України та навіть виїжджав за кордон, зокрема до Польщі.
У Тараса було багато друзів і знайомих. Усі відзначали його відкритість, щирість і доброту. Він умів знаходити підхід до людей, завжди був радісним, усміхненим і чесним. Рідні, близькі та друзі дуже любили його.
Велике значення для Тараса мала сім’я, родина, а особливо бабусі й дідусі. Він умів по-особливому з ними спілкуватися -- і вони відповідали йому великою любов’ю. Багато часу, особливо влітку на канікулах, він проводив у селі Майдан, де жили його бабуся та дідусь. Там Тарас допомагав дідусеві по господарству. Дідусь, що теж носив ім’я Тарас, мав власну пилораму. Він багато часу проводив із ним, вчився новому, був обізнаний у роботі з деревом та активно допомагав у всьому.
Важливу роль у вихованні Тараса відіграли дідусь та батько. У сім’ї часто говорили про незалежність України, про те, що вона ніколи не давалась легко і що її потрібно виборювати. Лунали слова про те, що настане час, коли кожен візьме зброю до рук, щоб захищати рідну землю від загарбників. У домі часто звучали патріотичні пісні, які формували в ньому любов і повагу до Батьківщини.
З дитинства Тарас цікавився зброєю. Батько і дідусь були мисливцями, і вдома завжди була мисливська рушниця. Хлопець швидко навчився її розбирати, складати та чистити. Також він ходив у тир на стрільби -- і це йому легко давалося. Тарас завжди влучав у «десятку».
Ранок 24 лютого 2022 року назавжди змінив життя кожної української родини. Почалася повномасштабна війна: потужні обстріли, ракети, що летіли на українські міста та села, колони окупантів, які наступали на нашу землю. У когось почалася паніка, хтось поспіхом збирав речі й виїжджав за кордон, когось охопив страх і бажання захистити близьких. Кожен приймав рішення, до якого кликало серце.
У родині Довгунів того ранку, близько 5:30, пролунав телефонний дзвінок від друзів, які повідомили, що почалася велика війна — із ракетними ударами по Києву. Батько Тараса одразу подзвонив сусідам, і вони вирішили організуватися для оборони. На вулиці зібралися чоловіки, почали будувати блокпости, перекривати дороги, наповнювати мішки піском для укріплення, готувати коктейлі Молотова. Люди згуртувалися, діяли спільно, чергували цілодобово, перевіряли кожен автомобіль, що проїжджав селом, зафарбовували позначки на дорозі вздовж траси.
У перші дні активно допомагав батько, а Тарас залишався вдома — охороняв оселю, маму і трьох сестер. Особливо уважним був уночі: не спав, прислухався, щоб переконатися, що навколо безпечно. Через три дні батько вже супроводжував вантаж до Києва, а Тарас замінив його на блокпості. Це була група чоловіків із чітким графіком чергувань, які носили бронежилети та контролювали проїзд транспорту. Можливо, саме тоді Тарас уперше відчув себе справжнім захисником. Він терпляче чекав моменту, коли настане його черга заступати на чергування.
На початку березня у Львові сформували 125-ту окрему бригаду Сил територіальної оборони. 7 березня до неї вступив батько, і в Тараса з’явилося сильне бажання приєднатися до захисту Батьківщини офіційно. Проте ситуація у місті залишалася напруженою — очікували наступ на Львів, тому Тарас залишився вдома, щоб оберігати сім’ю.
З кожним днем бажання стати до лав ТРО зростало, і коли ситуація трохи стабілізувалася, Тарас зібрав усі документи. 29 березня його офіційно зарахували на службу. Він отримав позивний Шершень, і з того часу розпочалася його серйозна військова підготовка.
Разом із батьком вони проходили службу у Львові трохи більше двох місяців. Самостійно готували амуніцію: придбали якісні бронежилети, каски, чохли, додаткову форму та взуття. Частину спорядження надали волонтери, частину купували власним коштом. Тарас завжди дбав, щоб усе було надійним, зручним і мало охайний вигляд. У цивільному житті він також був дуже акуратним — любив виглядати охайно й доглянуто. 6 червня 2022 року їхній батальйон вирушив на Харківщину.
Участь у бойових діях. Спогади побратима Тараса Павла Пастуха.
1) Прихід Тараса в Армію і наше знайомство.
Мене як командира ОКВ викликали в стройову, кажуть: «Приймай в лави кулеметників...» Бачу: стоїть молодий, гарний, серйозний хлопчина. Даю руку: «Павло». Дає свою: «Тарас». Питаю: «Нахіба воно тобі? Ти молодий, ще встигнеш, війна надовго, йди домів, остинь трохи, може, перегориш, передумаєш». Тарас відповідає впевнено і гордо: «Як ти мене не візьмеш, то я маю знайомих в 24 ОМБР і ССО, - піду туди».
Я одразу зрозумів, що це Воїн, який не маніпулює, а має правильну позицію і розуміння, для чого він тут. Обнялися, привітав у рядах кулеметників. Далі було своєрідне БЗВП, опанування застарілої радянської зброї та безліч 10 (яблучок) з цих кулеметів на полігонах від Тараса. Стріляв він, напевно, найкраще, тобто найвлучніше, так само і по тактиці. Тарасу дуже підходив позивний Шершень, який він собі обрав сам, бо завжди був десь в розльотах. Кажу: «Де ти бігає? Скоро стрільби, вчи тактику, будемо відпрацьовувати двійками по рухомих мішенях!» А Тарас так із посмішкою: «Усе зробимо, що ти переживаєш!» І ті, що по два тижні завзято відпрацьовували по тактополі, пасли задніх у порівнянні з Тарасом, котрий більше нажимав на тренажерку, на виносливість. А потім так взяв автомат на полігоні, питає: «Що треба робити?» Відповідаю: «то і то». Він побіг, навалив мішені, біжить, тішиться і каже: «Я ж тобі казав, що то нема що стріляти!»
Також завжди приємно було, коли Тарас приносив у наш кубрик різноманітні ніштяки, як і з продовольства чи побутових речей, так і з амуніції та екіпіровки, можна сказати, що забезпечував усе відділення. Ну справжній Шершень, шустрий, пробивний!
2) Виїзд на війну
По виїзді в зону бойових дій Тарас не переставав підганяти різні необхідні речі, тільки на цей раз вже роті, нашій рідній РВП, куди нас всіх кулеметників перевели і сформували на базі 3 роти перед самим виїздом.
Також у роті РВП у Тараса побільшало обов'язків: попри стрільця, кулеметника, навідника розрахунку ДШК, Шершень був і водієм, зокрема і важкої автотехніки, напару з Дєдом літали на «Шишизі», «Бобіком» і решта спецтранспорту, а в перервах між їх ремонтами і службою Тарас дуже смачно готував яєчню, якою мене завжди пригощав по-братськи, я її завжди пам`ятатиму, армійську яєчню Шершня та Дєда шашличок, парасольки, які теж полюбляв готувати.
Пам'ятаю, як з Тарасом заступили в перший наряд на Харківщині і обкатували його тепловізор, було круто стояти з ним у дозорі. Відповідальний, толковий, розумний – такий, на якого завжди можна покластися!
Також згадалось, як залетіли на Т-4 на кордон в Сумській області, мали зі собою ДШК, яке треба було розгрузити і 100 м нести на позиції. Діяти треба було швидко, щоб нас не виявили (мали прийти ще два побратими, щоб помогти занести). Але Шершень є Шершень -- не звик не рухатись і каже : «Давай, бери і побігли». Та й взяли… Досі дивуюсь, як ми двоє цю 150-кілограмову дуру по снігу без зупинки ще й бігом заволочили...
3)Донецька область
Після приїзду в Донецьку область з Тарасом бачились рідко, так як жили в різних домівках, але коли була якась серйозна інфа чи справа, Тарас завжди забігав в гості.
Тарас їздив і в розвідку з нашими побратимами в різні локації (без відома чи наказу командира), багато спілкувався з воїнами із суміжних бригад, пояснював і ділився досвідом і почутим із побратимами
4) Бахмут
Тарас перший заїхав в Бахмут, так як він був і водій. Завіз першу групу на позиції з Часового яру, де ми отаборились ненадовго. Коли вертався назад нашим пікапом «Маздою», то попав під обстріл, уламком перебило колесо, він повертався на трьох, ледве приїхав. Але, замість якоїсь істерики чи печальки, він посміхався і жартував, а це, на хвилиночку, бойовий заїзд і виїзд з найгарячішої точки на планеті Земля!!! Ми такі перестрашені питаєм: «Тарасе, як там в Бахмуті?» Він каже, що в шоці: вибухи, арта лупить безперестану, головне, пересуватись біля самих будинків, не по дорозі, і воювати можна… І сміється, а ми шоковані як з нього, так і з почутого...
Потім і наша черга підійшла заходити на позиції.
Ми заїжджали в Бахмут пікапом «Нісаном Наварою» з Хромового по дві групи. Коли перша група поїхала, ми мали час близько години постояти, покурити, поспоглядати, яке пекло нас чекає (Бахмут згори було видно як на долоні, як там все палає і гепає) попідказувати один одному, підтримати. Додам, що багато підказував нам побратим з 2-ої роти Володя Пукіш (Мадяр), на жаль, на днях загинув на Запоріжжі при обороні Ольгівського...
Коли заїхали на КСП 93 бригади, до якої були приєднані, розгрузивши набої з кулеметом, на дорозі над нами завис дрон, почали прилітати міни, правда, далеко, метрів 30-50. Ми з Тарасом трохи побігали попри дорогу під темнотою, поки не знайшли більш-менш якусь виїмку і не попадали, потім потиснули один одному руку і привітали з першим обстрілом в Бахмуті. Тарас такий каже: «У мене вже другий, мене вдень, як я на «Мазді» вертався, обстріляли». Я кажу: «То не рахується, ти не був на позиції, а таксував». Посміялись і підбадьорили один одного. Коли стихло, зайшли в гараж на КСП, посиділи, відпочили, почали знайомитись з 93. Юра Рудий зробив всім нам, хто був з 125, чаю. Попили чайку, зігрілись, покурили. Рейнджер (ротний 93бр) почав складати списки за позивними, хто на які позиції заходитиме. Нам з Тарасом випало на одну йти разом, і ще Льоха (Робот) з нами, якраз так, як ми і були. Розрахунок ДШК в нашій РВП. Тарас витягнув телефон, попросив пароль wi-fi, написав батькові і побратиму Сергію, показав мені, я попросив в нього телефон і написав своїй дружині зі сльозами на очах, але акуратно, хоча і розумів, що це може бути останнє повідомлення, але не писав що в Бахмуті, а просто що не буде зв'язку, бо йду на чергування перед Часовим Яром.
Вирушили з провідником на позивний Варішка на позиції, за Бахмутку пішо, біля 23:00, на цьому майже 3-кілометровому відрізку два рази попали під мінометний обстріл, але вдало для всіх поперевзовувались і перечекали в підвалах будиночків. Коли зайшли на свої позиції, а це були дві деревʼяно-глиняні хати без підвалів в приватному секторі по проспекту Першотравневому, то жахнулись: зі слів старшого на СП, москалі були в сусідньому будинку. Тож я і Тарас розуміли, що спати вже не будемо, і коли вели кожен в свої години спостереження, завжди підходили і контролювали один одного.
Пам'ятаю, що вдавалось поспати з перервами до пів години, а спали з Тарасом двоє в його спальнику (бо він додумався його взяти зі собою, а ми з Льохою - ні), щоб хоч якось зігрітись, бо за вікном і в хаті було -20°, пекельна зима, як ми потім казали ...
Також Тарас взяв і окопну свічку, і тепловізор, який на жаль, скоро підсів через холод, павер не стягував зарядити, тож прийшлось не спостерігати, а слухати кожен шелест, хрускіт, подув вітру, а найбільше страшно було, коли собаки лазили по тому шифері і хламі. Спочатку не знали, чи то людина, чи то пес, а коли вивчили звуки, все одно переживали, лиш би не загавкали, щоб нас не виявили і щось не прилетіло...
Пам'ятаю, як Тарас зробив чаю на окопній свічці і ми нарешті попили теплого, бо гризли лід, щоб попити ... Сказали один одному, яка то сила ця свічка…
Хто її зробив, знав, яке добро він нам зробив… і ми поблагословили цю людину.
Ще згадалося, як по нас прилетіли гради. Ми з Тарасом попадали, залізли головами під одне крісло і сміялися, яке в нас укриття, — що ми в той час думали, поняття не маю. Потім був стрілецький бій: Тарас, я і ще один козак з Хмельницька працювали по своєму сектору. Тарасові доручив прикривати наш фланг. У результаті відповідальної, успішної та злагодженої праці всі троє вийшли з бою живі та здорові, на відміну від наших ворогів.
Потім було ще декілька безуспішних спроб штурму ворогом та щільного масованого артобстрілу, у результаті якого наші позиції були стерті з лиця землі. Командування прийняло рішення про вихід на запасні позиції (яких не існувало — просто такі самі приватні будинки).
Пам’ятаю: Тарас перед самим виходом підійшов. Ми намотували новий зелений скотч один одному, однаково. Коли мав мотати Тарасу, подивився в його збентежені очі (мої не менш) і кажу: «Все буде добре». А він так: «Ти ж знаєш, що ні…»
Я, ледве стримуючи захеканий і перестрашений голос (бо трохи командир, та ще й коли той офіцер втік зранку, мене вибрали командувати замість нього) сказав: «Тарасику, візьми помолися».
Він мені: «Я вже давно то зробив».
Я кажу: «Ну то з Богом йдемо двійкою разом. Тримай мене за бронік ззаду міцно, я тебе так само, коли поміняємось; якщо щось станеться — не лишу тебе».
Вийшли під обстрілами до точки евакуації біля магазину. Міни падали за п’ять метрів, виривали чорну замерзлу землю, як у кіно, щось нереальне, уповільнена зйомка — там міна-хвостовик, там ліворуч, праворуч, прямо, свист, удар, жах... Нас рознесли, але ніхто не загинув, всі були контужені.
Потім я затягнув Дєда в підвал, там нас трохи завалило — дві міни попали. Коли прийшли до себе, зробили перекличку: Тарас, Юра, і Механ — немає з нами. Довго виходили по рації, і, врешті, Юра вийшов зі словами: «ЯРД! ЯРД!»
Я: «Лицар, у нас один 200, два важких 300…»
Я питав: «Хто 200, хто 300?» — довга пауза. Юра каже: «Я і Шершень важкі, Механ 200». В них було пряме попадання міни, прямо під Механа, без шансів…
З Божою силою я і ще хтось витягли Юру і Тараса, надали всю необхідну медичну допомогу, напоїли. Це було як чудо: коли несли Тараса, дивлюся праворуч — там літній душ стояв, а в ньому 5 л каністра з чимось незамерзлим. Підбіг, взяв, почав нюхати, пробувати — не щипає, вроді вода. Пили скільки влізло, Тарас теж добре напився.
Тарас переживав за тата, за брата мого Юру, за ногу, як буде ходити. Я його підбадьорював: «Все буде добре, футбол будемо грати на Паску».
Далі була евакуація…
Тарас загинув 26 січня в місті Бахмут. Вічна шана Герою Тарасу і побратиму Шершню!
Спогади мами Лілії та сім`ї Тараса.
Коли в родині народжується дитина — а тим паче хлопчик — це завжди особлива подія. На це маленьке Господнє диво покладаються великі надії та сподівання. Він наче пагінчик, продовження родинного дерева.
У той час, як теплі промені квітневого сонця зігрівали весняну землю, наповнюючи її життям та енергією, — саме тоді, 13 квітня 2003 року, у цей вируючий світ приходить нове життя. Наче пташеня у родинне гніздо. Не можу стверджувати напевно, але вірю: саме ця чарівна весняна пора заклала в цій дитині особливу силу — теплоту, світло і неймовірний магнетизм.
Активний та невгамовний, кмітливий та щирий, позитивний — та ще багато інших хороших рис — були притаманні Тарасові. Прагнув усе й одразу, невтомний до нових починань — немовби «живчик».
Пригадую, як одним із перших захоплень була скрипка. Але після кількох занять і «нещасного» випадку з інструментом (обірвались дроти — так стверджував юний віртуоз), його запал згас: він збагнув, що таке заняття не сумісне з його гіперактивним «Я». А далі була гра у футбол, шкільні театральні вистави та свята, різні тематичні заходи, на яких без Тарасика не відбувалась жодна подія. Цей юнак мав дивовижний талант — своєю харизмою та щирою усмішкою прикрашати середовище, в якому опинявся. З ним було легко спілкуватися, й не важливо, якого віку був співрозмовник — Тарас без зайвих зусиль фокусував на собі всю увагу.
Під час зимових канікул, які зазвичай проходили в селі у дідуся з бабусею, Тарас теж неодмінно брав участь у Різдвяному вертепі — і, як правило, у ролі Ангела. Тепер ця деталь виглядає майже містично.
Він наче всіх причаровував, особливо обох бабусь. Тарасик був найулюбленішим онуком, і ці дві пані завжди щедро частували свого фаворита різними «балабениками» (так він часто називав смаколики), адже цю першість отримав цілком справедливо — за свою привітність, чуйність і повагу.
Цілком імовірно, що таке дитя могло вирости «солодким бабусиним пиріжком», як це часто трапляється. Але, на щастя, для сина завжди був приклад — хоробрий батько та мудрі, досвідчені дідусі.
З дідом Тарасом малий проводив багато часу, схожість між цими обома була неймовірна. Обоє — наче згустки енергії, в обох загострене почуття справедливості та готовність прийти на допомогу будь-коли. Вважаю, що саме ці чинники в майбутньому вплинули на формування характеру та життєвих принципів онука.
Ще один цікавий спогад: часто вони утрьох (разом з батьком та дідусем) полюбляли ходити на полювання. Хоча це важко назвати справжнім полюванням. Нам, жінкам, це здавалось фізичним знущанням над дитиною: узимку долати в лісі по 10 кілометрів, а то й більше, у сніг та мороз – лише для того, щоб десь посеред хащів зупинитись на довгоочікуваний перекур. Канапки зі салом та часничком, печена ковбаска, квашений огірочок… Чоловічі розваги, як то кажуть. Однак, після повернення з таких походів, Тарас сяяв і жодної втоми в очах, навпаки, море вражень та неймовірні історії: як батько чи дідо не влучили з одного метра у кабана, і як кабан несподівано вистрибнув і налякав усіх. Ці його кумедні та емоційні історії викликали щирий сміх. А якось влітку, повернувшись з чергової подорожі з лісу, Тарас був дуже схвильований: на їхньому шляху трапилися занедбані могили воїнів УПА — березові хрести, що похилилися до землі. І, звісно ж, гуртом вирішили їх відновити — що згодом і зробили.
Варто зазначити, що цей юнак доволі рано почав цікавитись історією рідного краю, йому легко давалось запам’ятовування дат та історичних подій.
Як родина, ми часто збиралися за недільним або святковим столом — говорили про різне: політику, історію та багато іншого. І, звісно, траплялися й заперечення, і гарячі суперечки — Тарас зізнавався, що саме такі миті за столом йому подобались найбільше. А ще він особливо любив слухати мої “байки”, почуті колись від моїх бабусі та дідуся. Зміст цих оповідок був трохи історичним, трохи забобонним і подекуди навіть містичним. Наше минуле, сьогодення та майбутнє — усе, здавалося, перепліталося в розповідях наших предків. Тарас завжди слухав уважно, і в його карих оченятах спалахував той самий вогник.
Наші діти – наче губки, всмоктують у себе все з молоком матері: любов до рідної землі та розуміння, що таке батьківщина. Учаться на прикладі батьків та рідних. Коли ми засіваємо серця дітей добрим зерном і ґрунт для цього сприятливий — із часом воно проростає.
Жоден день не минає без спогадів. І ловлю себе на думці, що їх насправді не так уже й багато, бо дев’ятнадцять років життєвого шляху, — це так мізерно мало. Попереду могло бути стільки всього: справжнє кохання, власна сім’я, дитячий сміх, затишний дім і садок вишневий…
Наш хлопчик виріс занадто швидко... Ця клята, невблаганна війна змусила його подорослішати раніше, ніж слід.
Зараз, коли минають дні, місяці, роки без Тараса, здавалося б, трохи має минути цей нестерпний біль. Життя наче поділилось на «до» та «після». Зникли яскраві барви, з’явилась порожнеча, зневіра та розпач, бо сьогодення не тішить, а викликає ще більшу тривогу за майбутнє.
Востаннє, коли ми зустрічались, у Тараса було коротке службове відрядження у справах. Він був такий щасливий, трохи змарнілий, але без натяку на втому. Так хотів за цей короткий термін з усіма побачитись, відвідати могилу діда. Ділився кумедними історіями про побут побратимів, однак про жорстокі та страшні реалії війни волів мовчати. І ось тоді, бажаючи йому щасливої дороги та неодмінно швидкого повернення додому, я попросила бути обережним і берегти себе. На моє прохання у відповідь прозвучали такі слова: „ Я пішов на війну не для того, щоб помирати, а щоб жити та боротися за своє майбутнє”. Уявляєте, це слова 19-річного юнака!
Генерал Р. Шухевич у свій час сказав дуже правдиву річ: „ Мудрого – не одурити, чесного – не купити, мужнього – не зламати!” Переконана, що таких, як Тарас, і його побратимів, та посестер він назвав би новою генерацією українців. Це покоління — уособлення жертовності, незламної відданості та справжньої любові до Батьківщини. Проте дедалі частіше я ставлю собі питання — і, мабуть, не одна я: „Чи вистачить нам розуму та здорового глузду зробити правильні висновки з багатостраждальної історії нашої країни? ” Щоб не були марними тисячі й сотні тисяч життів синів і доньок України, покладених за свободу, незалежність і майбутнє.
Я щиро вірю, що там, у високості небес, вони піднялися Ангелами — чистими, світлими, незламними. Тарас був саме з таких — воїн світла, воїн правди, який став на захист усього, що нам дороге.
Світла йому пам’ять, вічна шана і низький уклін.
Його ім’я — серед тих, кого ми носимо в серці. А його жертва — назавжди у вічності нашої пам’яті.
Спогади мами про день, коли дізналася про смерть Тараса.
Я пам’ятаю цей день майже похвилинно. День, який назавжди розділив життя нашої сім’ї та всієї родини на «до» і «після». Четвер. Зранку все було майже як завжди. Я відправила середню доньку до школи, меншу — у садочок, а старша поїхала на роботу.
День був похмурий, холодний і дуже вітряний. На душі — важко, тривожно. Ця тривога не відпускала ні на мить. Я була вдома, а мій чоловік і син — на сході. Там, де шалений холод, ще сильніший вітер і постійна небезпека. Там, де загарбники запускають «каби» та дрони з вибухівкою…
Опівдні я забрала меншу доньку з садочка, нагодувала її, але моя тривога тільки зростала. Серце калатало, а в голові — безперервний гул неспокою. Я мила посуд, а за вікном завивав пронизливий вітер, що пробирав аж до кісток. І в ту мить я згадала, як Тарас казав, що там, на сході, цей вітер ще в кілька разів сильніший.
І так сильно захотілося мені помолитися… Малеча бавилася поруч, а я пішла в маленьку кімнату, стала на коліна і просила Бога, щоб Він оберіг і захистив моїх хлопців.
А якщо вже щось і мало статися, то щоб Господь забрав душу до себе, а я прийму все так, як воно буде.
Після цієї молитви стало трохи легше на серці. День пішов своїм звичним чередом. Повернулася середня донька зі школи, а ввечері приїхала старша з роботи.
Того вечора світла знову не було — його вимикали на кілька годин. Ми сиділи разом, діти посідали біля мене, ми розмовляли. І тут старша донька Олеся сказала:
— Мені сьогодні так погано було на роботі. Серце так калатало, наче вискочить із грудей і стан такий незрозумілий. Мабуть, це через каву…
Пізніше, коли увімкнули світло, я почала збирати посилку для сина. У мене не було ані сил, ані бажання щось робити. Було важко зібрати себе докупи. Але друзі передали нам вареники, смаколики, дитячі малюнки з побажаннями. Я приготувала м’ясне, і все це якось складала в пакунок.
Зранку ми відвезли посилку на пошту, щоб відправити в Костянтинівку. Та зв’язку з моїми хлопцями так і не було — ні наступного дня, у п’ятницю, ні в суботу.
У суботу чоловік нарешті написав. Підключився до Starlink і повідомив, що в них дуже важкі бої, постійні обстріли. І що він не знає, де наш син, бо й між собою вони втратили зв’язок. Він дав мені номер телефону, щоб дізнатися щось про Тарасика. Але й там мені нічого не сказали. Лише: «Ще невідомо…»
Пізніше з’ясувалося: Тарас загинув саме в той тривожний четвер. Приблизно в ту годину, коли я стояла на колінах у молитві перед Богом…
Який же тісний зв’язок між матір’ю і дитиною. У ті дні, коли серце моє розривалося від тривоги, в мене почала витікати з пупка прозора водичка, наче сльози. Це було так дивно і водночас так символічно: ніби душа сама відчувала, що обірвався невидимий зв’язок між мною і сином…
8 липня 2023 Тарасу присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) – за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
21 травня 2024 року нагороджено відзнакою міністра оборони України ЗАХИСНИКУ УКРАЇНИ
Похований Герой на цвинтарі в селі Майдан Жовківського району.
Спогади першої вчительки Канцір О.В.
Я згадую Тараса завжди усміхненим, щирим і готовим прийти на допомогу. Він любив в молодших класах сидіти за першою партою і розповідати цікаві, веселі історії. Коли вже був у старших класах, я вчила його молодшу сестричку Аню. Тарас приходив кожного дня, приносив смаколик і брав її на руки.
Як приємно було на це дивитися! Я думала, який буде хороший чоловік і тато!
Та доля вирішила інакше.
Проклята війна забрала таке ще юне життя... Нема слів, щоб виразити біль... не вистачає сил, щоб усвідомити втрату...
Спогади класного керівника Котенської М. М.
Із Тарасом ми познайомилися, коли я стала його класним керівником – тоді він був у пʼятому класі. І відразу зауважила, що це дуже добра і цікава дитина. Хлопець багато розповідав про свою маму, тому я ще до батьківських зборів знала, як її звати і ким вона працювала. Він гордився, що у нього є старша сестра, і дуже радів, коли я сказала, що знаю Олесю, бо теж її вчу. Тарас дуже часто на перервах бігав до молодшої сестрички Ані, коли вона пішла в перший клас (а він тоді був у 9 класі), цікавився , як у неї справи, і завжди їй щось приносив.
Тарас мені запам’ятався дуже веселим і життєрадісним хлопцем. Завжди позитивний і цілеспрямований. З ним ніколи не було нудно ні на перервах, ні на уроках. Жвавий, рухливий, часто непосидючий, мав добре розвинуте почуття справедливості. Він був товариським хлопцем, усі любили його жарти і кожен хотів стати його другом. Тарас просто був душею класу.
Він мав неабиякі акторські здібності, уміло вживався в будь-яку роль. Першим його виступом на сцені в середній школі було свято «Веселий ярмарок», де він грав роль молодиці у жартівливій пісні «Ой під вишнею, під черешнею». Учився ходити на каблуках щоперерви кілька днів поспіль, а коли з’явився на сцені, зала зустріла його бурхливими оплесками; реготали усі, коли він затягував своє «…а я молоденька, гуляти раденька!»
В усіх класних та шкільних заходах Тарас був лідером. Важко перелічити, чим він тільки не займався. Часто ініціював різні поїздки та екскурсії, бо ніколи не міг всидіти на одному місці. Усім цікавився, хотів спробувати у цьому житті все.
Тарас був надзвичайно активним хлопцем. Улюбленим його місцем, особливо в старшій школі, був спортзал. В усіх змаганнях із футболу, волейболу, легкої атлетики, настільного тенісу він завжди брав активну участь. Ось де формувався його характер, вироблялися стійкість і порив до перемоги. Він не був навчений бути другим, десятим… Тому не дивно, що Тарас одним із перших узяв до рук зброю і пішов захищати свою землю від ворога.
Він знав, що він мусить, і знав, що він зможе, та дуже хотів повернутися з перемогою!
Прикро до сліз душі і серця, що так рано обірвалося його ще зовсім юне життя.
Хочеться низько вклонитися батькам Тараса, міцно їх обійняти і подякувати за гідне виховання сина, а йому сказати щире «ДЯКУЄМО» за відвагу і мужність.
Спогади керівника драматичного гуртка «Династія» та команди КВН «Королі» Мерчук О.М.
Спогадів, пов`язаних із Тарасом, дуже і дуже багато. Тарас був надзвичайно креативним, творчим і неймовірно харизматичним, таких називають улюбленцями глядачів, бо, коли він виходив на сцену, це завжди підіймало настрій та з`являлася усмішка. Щоразу, виходячи на сцену, заворожував глядачів. Кожна роль Тараса була особливою, незвичайною, не схожою на інші, кожен персонаж був продуманий до дрібниць, а репліки його героїв часто викликали щирий сміх. Сцена Тарасу дуже пасувала, якщо так можна сказати. Кожну свою роль Тарас робив особливою. Згадую, як розказувала п. Ліля, мама Тараса, про його перший виступ у садочку, де він зіграв роль чортика - маленького, рухливого, бешкетного чортика. Тарас був особливим і усі спогади, пов`язані з ним, теж такі. Тарас назавжди в моєму серці, назавжди в пам`яті нашого драматичного колективу «Династія».
23 травня 2025 року в День Героїв у Лапаївському ліцеї імені Героя України Георгія Кірпи відкрито меморіальну дошку в пам`ять про випускника та Героя України Довгуна Тараса.
Наш святий обов’язок — пам’ятати, шанувати та згадувати його в молитвах.
🕯 Світла і вічна пам’ять Герою.
