САВКА Степан Романович 08/01/1969-18/10/2022
Савка Степан Романович
08.01.1969 – 18.10.2022
Степан народився 8 січня 1969 року в селі Библо Старосамбірського району Львівської області. Коли йому було три роки, він переїхав з батьками до Криму, де й пройшли всі його дитячі роки.
У 1986 році Степан закінчив Синицинську середню школу в селі Синицине Кіровського району АР Крим.
Протягом 1987–1989 років Степан Романович служив в Афганістані.
Він мріяв після 10 класу навчатися у повітрянодесантному училищі, але під час проходження строкової служби потрапив до інших десантних військ. А після армії не зміг навчатися за омріяним напрямом через контузію, отриману на миротворчому фронті. До слова, 15 лютого 1989 року його підрозділ вийшов з Афганістану останнім.
У 1993 році здобув вищу освіту у будівельній галузі в Сімферопольському університеті економіки та управління.
16 жовтня 1993 року одружився.
У 2002 році разом з дружиною і на той час ще єдиною дитиною – донькою Юлею – переїхав на Львівщину, у Зимну Воду. Згодом у сім’ї з’явилося ще двоє синів.
До війни працював за фахом – у будівельній галузі.
Стати на захист Батьківщини його спонукала агресія Росії на сході країни у 2014 році, однак до війська не взяли, бо на той час він був батьком трьох неповнолітніх дітей. Пішов добровольцем на четверту хвилю мобілізації у Тернопільську артилерійську бригаду, щойно старша донечка досягла повноліття – 10 березня 2015 року. Вона ж, проводжаючи татка на фронт, подарувала ангелика, який був для Степана незмінним оберегом на лініях вогню. Контракт продовжував 12 разів і щоразу надіявся, що війна закінчиться…
Головний сержант, командир одного з підрозділів тернопільської артбригади Степан Савка отримав псевдо «Афган». Чому такий позивний – здогадатися нескладно.
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 року служив на передових позиціях у 44-й ОАБр ім. Данила Апостола ЗСУ у званні головного сержанта, був номером обслуги, навідником гармати, командиром гармати. З першого дня війни його підрозділ брав участь у бойових діях і постійно працював на лініях зіткнення.
27 травня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Степан переживав за своїх солдатів, як за власних дітей, особливо за наймолодших. Постійно казав: «У нас вже внуки є, а в них ще все попереду…».
У перші дні повномасштабного наступу було особливо важко. Працювали на старих гарматах, ворог люто атакував, були втрати серед особового складу.
У Литві Степан пройшов навчання на нових гаубицях. Казав, що вони маневрені, високоточні й практичні. «З кожним пострілом з гаубиці орків на великий відсоток стає менше – це без сумніву», – радів Степан. Гаубицю називав «дівчинкою». Казав, що техніку часом пошкоджують, та вона завжди підлягає ремонту, а найважливіше для артилеристів – не затримуватися довго на одній позиції. Влучні потрапляння надихнули хлопців писати «послання» на снарядах. Кожен залишав щось від себе.
Степан розповідав про окупантів, що вони просто нелюди, немає таких слів, якими можна їх охарактеризувати. З криком душі казав: «Я знаю, що ми боронимо свою землю. За моєю спиною – діти, дружина, родина. А задля чого вони йдуть? Ми не можемо зрозуміти. Ми щодня застосовуємо стільки боєприпасів, що будь-хто адекватний уже б розвернувся і залишив позиції, а вони лізуть, як хробаки з-під землі».
З болем Степан розповідав, що деякі населені пункти його підрозділ був змушений тимчасово залишити, аби хоч когось зберегти живим, бо, відчуваючи супротив, окупанти перетворюють міста на згарища, застосовують усі засоби, зокрема фосфорні бомби. Та був упевнений, що це тимчасово. Казав: «Відвоюємо, переможемо і Крим повернемо!».
Степан хотів відвідати Крим, адже там поховані його батьки, і до жодного з них він не зміг навіть на похорон поїхати, бо розумів, що це був би квиток в один кінець. У Криму залишився жити його молодший брат Ярослав із сім’єю. Племінник з початком війни на сході охолов у стосунках, а згодом вони обірвалися остаточно. Племінник закінчив льотне училище. Степан казав, що якби вони зустрілися на полі бою, то діяв би за законами війни.
Савку Степана Романовича колеги по службі цінували за організаторські здібності, вміння знайти підхід і переконати. Він розумів кожного, як батько, і користувався великим авторитетом.
«У Степана Романовича завжди чистота і порядок, де б він не був, навіть якщо це бліндаж, у якому земля сиплеться, – так відгукується про Степана офіцер відділення морально-психологічного забезпечення Олександр, на псевдо “Степ”. – Завжди активний і на позитиві – попри всі перипетії. Я ніколи не бачив, щоб він сумував. На шостому десятку він у прекрасній фізичній формі й ще давав фору молодим, організовував спортивні мінізмагання, у яких йому не було рівних».
Степан був товариською та доброю людиною, сміливим і вправним воїном, прикладом для багатьох. Прагнув одного – перемоги та мирного неба над головою. Але, на жаль, не дочекався…
Досвідчений військовий, рекордсмен за кількістю випущених у ворога артснарядів, направду запеклий патріот і відданий справі керівник – Степан Романович Савка загинув 18 жовтня 2022 року під час бойових дій у Донецькій області.
Похований у селі Зимна Вода.
У Героя залишилася дружина Марія, донька Юлія, яка вже має власну сім’ю, і завдяки якій він став дідусем; середній син Роман, який навчається у Львівській політехніці, і наймолодший син Назар, який перейшов у десятий клас.
«Царство небесне нашому коханому чоловіку, татусеві й дідусеві. Він завжди лишиться в наших серцях!» – каже дружина Марія про свого чоловіка Степана.
Таким його запам’ятаємо і ми.
Степан був товариською та доброю людиною, сміливим і вправним воїном, прикладом для багатьох. Прагнув одного – перемоги та мирного неба над головою. Але, на жаль, не дочекався.
У Героя залишилася дружина та троє дітей.
Він назавжди залишиться в серцях мешканців нашої громади.
До болю прикро було почути слова дружини пана Степана – Марії, коли вона вибирала фото: «Як мало фотокарток у Степана з цивільного життя, бо він майже весь час воював…».
Наш святий обов’язок – пам’ятати, шанувати та згадувати його в молитвах.
🕯 Світла і вічна пам’ять Герою.
