АНДРЕЙКО Андрій Іванович 25/04/1977 - 24/06/2024
АНДРІЙ ІВАНОВИЧ АНДРЕЙКО
(25.04.1977– 24.06.2024)
Андрейко Андрій народився у селі Скнилів. Ще підлітком утратив батька, який трагічно загинув. Довелося рано дорослішати і брати на себе відповідальність. Після закінчення школи здобув фах слюсаря-сантехніка, згодом працював водієм. Коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, перебував за кордоном, працював у польсько-нідерландській фірмі. Разом зі своїм двоюрідним братом, кумом, вірним другом Андрієм Студенним, вернувся в Україну, щоб стати до лав ЗСУ. Колись ці хлопці разом виростали на одній вулиці, згодом разом працювали в закордонній фірмі, а у критичний для України момент без вагань повернулися на Батьківщину, щоб боронити її незалежність.
«Наш 19-річний син Іван в той час також вирішив іти добровольцем, – розповідає дружина Героя п. Тетяна Андрейко. – Ледве вдалося його відмовити. А чоловік не піддався б на жодні вмовляння. «Я іду, щоб молодим не довелося воювати!», – казав він.
Серед побратимів старший сержант Андрій Андрейко мав авторитет і велику повагу. За любов до порядку та господарювання його називали «Господар».
«Він й справді дуже любив господарювати, чудово готував, пригадую, якось прийшла додому, а вечеря вже готова, і ще й яка: вареники з вишнями! – розповідає Тетяна. – Андрій був справжньою опорою для своєї сім’ї, надійним, спокійним, відповідальним чоловіком, турботливим батьком для сина Андрія й дочки Оксани. А ще любив читати, зокрема книжки на історичну тематику. Був патріотом на ділі, а не на словах».
Служив у найгарячіших точках. Загинув на Донеччині на бойовій позиції. За словами дружини, був готовий до смерті. Казав, що не боїться її, просив лиш одне: не залишити його тіло непохованим. Хоч не відразу, але все ж вдалося забрати тіло Героя з поля бою. Дружина впізнала чоловіка, зокрема, і за вервичкою, яку подарував скнилівським воїнам настоятель місцевого храму о. Тарас Байцар.
Стало сумно й самотньо побратимам Андрія. «Нема вже того порядку на позиціях, – казали вони. – Нема нашого Господаря».
Втратила свого господаря і хата, яку він з такою любов’ю зводив для своєї сім’ї.
«Ніколи не відпочивав, усе працював, десь їздив, щоб родина була у достатку, щоб втілилася мрія про власну оселю», – розповідає дружина Тетяна. – Казав: Уже із внуками відпочину».
Не судилося… Онуки пізнають дідуся хіба з розповідей рідних, з куточка пам’яті в родинному будинку, де на чільному місці – орден «За мужність» III ступеня. Жодні нагороди не зменшать біль утрати, але це визнання мужності та подвигу старшого сержанта Андрія Андрейка, який, не вагаючись, став на захист Вітчизни.
Ми не забудемо. Ми не пробачимо. Ми завжди будемо вдячні.
Світла і вічна пам’ять Тобі, наш Герою!
Герої не вмирають! 
