ШАРАВАРА Микола Миколайович 28/05/1987-02/08/2023
ШАРАВАРА МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ
28.05.1987 – 02.08.2023
Микола народився 28 травня 1987 року у селі Лапаївка Львівської області.
10 грудня 2000 року він зголосився до Пласту. Належав до гуртка «Вовкулаки» 1-го куреня імені Короля Данила у Львові. У липні 2001 року був іменований пластуном-прихильником на Лисій горі у Львові. Вищу освіту здобув на історичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка.
З раннього дитинства Микола проводив багато часу у бабусі в селі Кутище неподалік Підкаменя. Саме там, серед тихих пагорбів, лісів і джерел, у ньому зародилася любов до природи. Пласт остаточно сформував його характер: пристрасть до мандрів, до ночівель у наметах, до гір і річок. Це все він прагнув передати своїй донечці з наймолодшого віку.
Наші перші спільні поїздки були на музичні фестивалі. Найяскравішою стала ФортМісія-2011 у селі Поповичі. Особливо Микола любив фестиваль у Тустані — ми відвідували його майже щороку. Це був і перший фестиваль нашої донечки, коли їй було лише рік і два місяці. Микола захоплювався й веломандрівками, тож часом ми вирушали в поїздки на велосипедах. Часто бували й на фестивалі у Зашкові, де перед початком відбувався велопробіг «Від Степана до Євгена».
У 2012 році ми вирішили провести все літо в Криму. Жити й подорожувати треба було за щось, тож ми влаштувалися на роботу на виноградниках — доглядали лозу. Робочий день починався о п’ятій ранку, а вже до одинадцятої-дванадцятої ми були вільні, тож ходили в гори або їздили на море. Іноді вирушали на кілька днів у гори з наметом, хоч тамтешня посуха робила це непростим випробуванням.
У наступні роки в нашому житті було безліч походів у Карпати. Улюбленою була Боржава — саме там ми вирішили привчати Данусю до мандрів. Її перший самостійний похід відбувся у три роки — на гори Гимба та Магура-Жиде, з ночівлею в лісі поблизу села Ізки. Микола казав, що це був один із його найулюбленіших походів: тоді він збагнув, що діти здатні на більше, ніж ми думаємо, інколи навіть на більше, ніж дорослі.
Пізніше було чимало мандрівок із донечкою, але найважчим походом стала гора Ґорґан Ілемський. За двісті метрів до вершини ми змушені були повернути назад — вітер був настільки сильний, що зносив дорослих із важкими рюкзаками, не кажучи вже про чотирирічну дитину. Дорога назад вимагала перетнути ще дві вершини, долаючи підйоми й спуски, й це було морально складно. Але Микола завжди був мудрим у таких ситуаціях — він ніколи не ризикував заради амбіцій, тверезо оцінював небезпеку й не ставив під загрозу ні себе, ні інших. У мандрівках він завжди був опорою — фізичною і моральною.
З Ігорем — найближчим побратимом і найкращим другом — Микола часто говорив про те, як після війни вони б заснували спільний бізнес із вирощування мікрозелені. Обговорювали й екобудинки, а Микола давно мріяв збудувати дім із саману.
Він був надзвичайно допитливим, завжди відкритим до нового. Ставши пілотом дрона, безперервно вчився, відвідував курси, читав, вдосконалювався. Мріяв, що його знання допоможуть воїнам і дадуть Україні перевагу. Він був справжнім патріотом, здатним власним прикладом виховувати покоління вільних українців. Був людиною з великим багажем знань, і щодня примножував їх. На превеликий жаль, таких людей нам болісно бракуватиме після війни…
У війську його позивний був «Веган». Колись Микола, як і багато хто, мало задумувався над харчуванням, але завжди болісно сприймав проблеми екології: вирубування лісів, забруднення води й повітря, бездумне використання природних ресурсів. Після перегляду фільму «Дім: побачення з планетою» він зрозумів, наскільки тісно пов’язані екологічні проблеми з тваринництвом. Нелюдське ставлення до тварин вражало, але головним мотивом для нього була саме турбота про планету.
Микола обожнював читати — читав усюди. У поїздах, автобусах, на фестивалях, у наметі, біля вогню, на прогулянках із донечкою, коли вона засинала у візочку. Купляти книжки для дитини він почав ще задовго до її народження — так у маленької Данусі вже була власна бібліотека, здебільшого про подорожі й географію. Першими були книжки про Бразилію, Індію, Ефіопію та Норвегію з серії «Енциклопедія-казка-гра».
Серед його улюблених авторів були Ніл Ферґюсон і Фернан Бродель. Він би порадив «Браму Європи» Сергія Плохія. Дуже любив серію «Історія без цензури» та «Невідома Україна». Востаннє перед повномасштабним вторгненням читав історичні романи Леся Качковського — хоч це був незвичний для нього жанр, книги припали йому до душі.
Важливо сказати, що Микола не був би собою, якби не пішов воювати. Він багато про це говорив, відчував, що війна буде неминучою. Хоч ніколи не навчався військовій справі, у душі він був воїном. Його не можна було зупинити — він не сховався б ніколи.
Майдан
Коли студенти з усієї України почали з’їжджатися на Майдан, Микола не міг залишитися осторонь. Ми поїхали до Києва, не знаючи, де будемо ночувати. Ночі були пронизливо холодні, і ми грілися біля металевих бочок із вогнем. Згодом познайомилися з хлопцем, який порадив не ночувати на Майдані й запросив до родини пані Наталі Позняк, де нас гостинно прийняли.
Як згадує пані Наталя: «Вдень вони були на Майдані, а ввечері ми за кухонним столом говорили про майбутнє України — українське й європейське».
29 листопада ми вирішили залишитись на ніч на Майдані, хоч відчуття були дивні й тривожні. Пані Наталя приїхала ввечері й переконала нас повернутися до неї. Ранок зустрів нас новинами про кривавий розгін… Ми поїхали до Михайлівського собору й залишилися там. Перші дні ночували просто в храмі — там було спокійніше. Потім почали волонтерити — сортували величезні обсяги їжі, робили канапки, працювали весь день без втоми.
Найстрашніше було спостерігати, як хлопці тренуються діяти в групі, оборонятися. Тоді я вперше відчула, ніби Микола вже пішов на війну.
Пані Наталя згадує Миколу як турботливого батька й людину, яка була «на ти» з природою й добре знала, як виживати в екстремальних умовах. Останній раз вона бачила нас у Холодному Яру — уже без Миколи… «Він був одним із нас. Не любив виділятися, просто жив і робив те, що вважав за потрібне. Любив світ, природу, родину — і тому став на їхній захист від орди. Він був справжнім у всьому. І тому так болить ця втрата».
Характер
Микола був розумним, начитаним, добрим і співчутливим. Якби довелось описати його одним словом — це була б «справедливість». Він завжди прагнув справедливості, навіть коли це здавалося неможливим. Його побратим Ігор згадував: «Микола мав чудові ораторські здібності. Особливо коли хтось перекручував історію — він умів переконати! Він був рішучим, завжди відстоював правду. До кінця намагався вплинути на хід історії, не відмовлявся від жодної роботи. Розуміючи, що за перемогою стоятимуть технології, він без досвіду почав вивчати дрони й дуже швидко випереджав час…»
Війна
З початком повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року Микола добровільно пішов у військо. З 23 квітня по 11 грудня 2022 року воював у складі 10-го окремого стрілецького батальйону в Сумській області — у селах Річка та Павлівка. Був гранатометником і оператором дрона. Згодом перейшов до 116-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
2 серпня 2023 року загинув разом із чотирма побратимами в Пологівському районі Запорізької області під час штурмових дій — внаслідок влучання ворожої протитанкової керованої ракети.
14 серпня 2023 року його поховали у Львові, на Личаківському цвинтарі, на полі Почесних поховань.
Від сестри
Микола був творчим, гострим на думку, критичним і водночас мрійливим. Завжди веселим, присутнім, уважним. Безмежно любив свою доньку — кожні вихідні проводив із нею.
Як пластун, він мав чітку й активну громадянську позицію: був спостерігачем на виборах, брав участь у Революції Гідності. Розумів, що велика війна буде, і знав, що потрібно буде діяти. Хоч був комісований за станом здоров’я від строкової служби, він усе одно пішов до війська в перший день вторгнення.
Він не нарікав. Він діяв.
Наш обов’язок — пам’ятати, шанувати й молитися за нього.
Світла і вічна пам’ять Герою.
