БІЛИЙ Степан Андрійович 09/01/1998 – 17/11/2024
БІЛИЙ СТЕПАН АНДРІЙОВИЧ
(09.01.1998 – 17.11.2024)
Білий Степан, житель с. Суховоля, Львівського району, Львівської області, 09.01.1998 р.н. Навчався в Суховільській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Потім здобув фах автомеханіка в Львівському автомобільно-дорожньому коледжі Національного університету «Львівська політехніка».
Захоплювався рибалкою, спортом, машинами та історичною літературою. Всі знали Степана як дуже щиру та відкриту людину. Він завжди всім приходив на допомогу, був душею компанії. Любив тваринок. Постійно підгодовував бездомних котиків та собачок. Завжди на позитиві, багато жартував. Казав, що будь-яку проблему можна вирішити. Степан був турботливим та уважним, відповідальним і з чіткою патріотичною позицією. Сім’я і стосунки в нього були на першому місці. Головна риса – це дії замість слів.
У вільний час Степан захоплювався читанням, зустрічався з друзями за настільними іграми, подорожував і відкривав для себе нові місця. Любив читати військову історію («Командири. Шляхи військових лідерів Джорджа Паттона, Бернарда Монтгомері та Ервіна Роммеля»; «Спогади про Другу світову війну. У 2 томах. Вінстон Черчилль»; книги Карла Густава, Еміля Маннергейма). Завжди був за активний відпочинок.
На війні опинився в 19 років. Степан це рішення прийняв сам, так як не міг стояти осторонь, коли на його країну напали росіяни. З 2016 року був учасником АТО. Перебував у складі 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади, військової частини А0284 ЗСУ. Отримав посвідчення учасника бойових дій. Після закінчення 3-х річного контракту повернувся до цивільного життя.
В перші дні повномасштабного вторгнення за власним бажанням, бо ж не зміг стояти осторонь, повернувся на службу до 80-тої окремої десантно-штурмової бригади, де перебував на посаді водія. Брав участь у боях на Миколаївському, Харківському та Донецькому напрямках. Ніколи не була байдужою йому доля України. Як тільки почув, що на нашу країну ступила російська орда, вирішив, що має бути там, де точаться бої.
Розповідав дуже мало і стримано, бо завжди переживав за рідних і не хотів, щоб вони сильно переживали. Людина створила атмосферу безпеки для інших. Багато чого не розповідав із своїх подвигів, адже не любив хизуватися досягненнями. Степан надсилав фото бліндажних котиків своїй дівчині Дарині. І казав: «Треба трошки потерпіти і все в нас буде добре»
На кожному з напрямків бойових дій завжди без вагань виконував поставлені бойові завдання, ніколи не відмовляв в заміні, завжди був рішучим, в складних ситуаціях був одним з перших у їх вирішенні та допомозі. Побратими згадують його як світлу, життєрадісну людину.
01.04.2023 року на Бахмутському напрямку отримав поранення: закритий дво кісточковий перелом правої гомілки. Переніс дві операції. Після довгої та складної реабілітації повернувся в стрій та продовжив службу.
В серпні 2023 року перевівся у 12 БрСпП «Азов» військової частини 3057 НГУ, де брав участь в кривавих боях в сумнозвісному Серебрянському лісі, а потім на Торецькому напрямку.
Останні роки мав лишн одну мрію — це спокійне цивільне життя, перемогу України і мир.
Степан Білий загинув 17 листопада 2024 року на Донеччині (Торецький напрямок) під час виконання бойового завдання. Похований в с. Суховоля. Йому було всього 26 років, майже 6 з яких він провів на війні. В нього залишилися мама, батько, брат і наречена Дар’я.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
Спогади Маркіяна Колтака, двоюрідний брат, про Степана:
«Війна – то історія, і ми можемо в неї ввійти. І то прям так, красіво.
Більшість часу, який ми провели разом за життя – свята, на які я приїздив. Ти любив пограти на ПК, а я чемно сидів збоку і дивився. Зазвичай, то був «S.T.A.L.K.E.R», в новий ти так і не пограв. Наступного року наша зустріч відбулась, коли ми вже були значно зріліші. Після цього бачились частіше. Коли на похороні я почув, що ти перебував в АТО, то дещо здивувався. Бо не знав. Далі довгий шлях повномасштабної війни і я дізнаюсь все більше: Миколаївський, Харківський, Донецький, далі вужчі- Серебрянський ліс, Бахмутський, Торецький. Для мене то все було здивуванням. Бо ти завжди лише казав, що: «нормально» , а коли перейшов до Азову: «воювати можна». Навіть рідна мати не знала до моменту загибелі, що ти в Азові. Всі завжди говорили, що найбільш спокійні за тебе; та і я так казав. Бо не знали. Людина створила атмосферу безпеки для інших. Та про подвиги всі вже дізнались, на жаль постфактум. Все це викликає тільки безмежну повагу. Володіти такими цінностями аж до загибелі-це надзвичайно. Дії замість слів. Ти найкраще вмів інтерпретувати ці слова в житті. Ти все таки увійшов в ту історію. І ще й так. Закарбував своє ім’я, історію свого життя, своєї боротьби. Ти був один із тих, хто творив український націоналізм практично.»
Наш святий обов’язок - пам’ятати, шанувати та згадувати його в молитвах.
Світла і вічна пам’ять Герою.
