ПЕТРИЧКО Любомир Геннадійович 03/02/1975 – 14/08/2024
ПЕТРИЧКО ЛЮБОМИР ГЕННАДІЙОВИЧ
03.02.1975 – 14.08.2024
Любомир народився й зростав у Скнилові. Із дитинства мав золоті руки: любив майструвати, готувати. Перший свій пляцок, як згадує мама, спік у шостому класі. Був старостою класу й мав багато друзів.
Після закінчення Скнилівської школи вступив до Технічного коледжу, а згодом служив в армії – у прикордонних військах. Якось так оздобив стіни армійської їдальні, що всі були у захваті від його вміння.
Після служби працював у будівельній сфері. Міг зробити будь-який ремонт, полагодити будь-який механізм. Родичі та сусіди з теплотою згадують: Любчик ніколи не відмовляв у допомозі, приходив на поклик кожного. Допомагав і рідній Скнилівській школі, і на будівництві храму у Скнилові. Дуже любив Карпати та мандрівки.
Коли розпочалася повномасштабна війна, брати Петрички – Любомир і Віталій – отримали повістки одними з перших. У жодного з них не виникло навіть думки ухилитися від виконання громадянського обов’язку. Так вони були виховані. Недарма ж у часи Революції Гідності їхали до Києва разом із мамою Мирославою.
Служив Любомир спочатку у львівській частині А-2602, де його нагородили Грамотою «За самовіддане служіння українському народу». Згодом його перевели до Харкова.
Попри нелегку службу і проблеми зі здоров’ям, підірваним ще на важких будівельних роботах, він не скаржився. Щодня намагався відвідувати Службу Божу, навіть почав дякувати в місцевому храмі. Багато читав Святе Письмо...
Командир, бачачи погіршення його стану й знаючи, що з квітня 2022 року брат Віталій перебуває в полоні, сам ініціював демобілізацію воїна, якому тоді було 49 років. Та, на жаль, Любомир не дожив до свого 50-річчя. Виснажене серце воїна зупинилося 14 серпня 2024 року.
У центрі Скнилова, біля символічної могили борців за волю України, встановлені портрети полеглих у російсько-українській війні скнилівчан. Серед них – Любомир Петричко. Поруч розміщені банери з іменами тих, хто зник безвісти або перебуває в полоні. І там є ім’я Віталія Петричка. Біля цих портретів часто можна побачити сумну материнську постать – маму Мирославу. Війна забрала від неї обох синів. Але вона живе надією, що одного дня від Віталія прийде вісточка, що він живий.
А від Любомира Матері, здається, линуть небесні знаки: пташки й метелики, що сідають на квіти й кущі, які він так любив вирощувати. А на столі вдома завжди лежить Біблія, яку він любив читати.
Щирий уклін Матері Героїв і довічна шана її синам.
Наш святий обов’язок – пам’ятати, шанувати та згадувати його в молитвах.
🕯 Світла і вічна пам’ять Герою.
