МУЖИЛА Володимир Зеновійович 30/05/1974 - 13/01/2025
Мужила Володимир Зеновійович
30.05.1974 – 13.01. 2025
Мужила Володимир Зеновійович народився 30 травня 1974 року в селі Зимна Вода.
У 1981 році пішов до першого класу Зимноводівської школи №2, де навчався до другого класу. До третього класу вже вступив у Львові, куди переїхав разом із родиною. Спершу навчався у школі на вулиці Симона Петлюри (колишня Маршала Рибалка), а з четвертого по восьмий клас здобував освіту у школі на Сихові.
Після завершення середньої освіти вступив до професійного училища, де опанував фах токаря-фрезерувальника.
У 1992–1994 роках проходив строкову службу в армії.
Упродовж життя Володимир здобув чимало навичок і професій. Працював у будівельній сфері, власноруч збудував будинок для своєї родини, допомагав зводити оселі іншим. Згодом спеціалізувався на виготовленні камінів і муруванні мангалів. Став справжнім Майстром своєї справи, людиною з «золотими руками», яка могла зробити майже все.
У 20 років одружився. З дружиною Марією прожили 30 років. У подружжя народилися дві доньки — Яна та Ольга.
Марія згадує: «За 30 років спільного життя я не зустрічала таких справжніх, щирих і сильних людей, як Володя. Його неперевершений гумор дарував радість усім. Я згадую зараз кожен момент… Ми завжди були разом, берегли наших донечок, будували для них і для себе дім. Скільки він вклав у нього любові, своїх рук, майстерності… Кожна стіна, цвях, поличка — всюди він. Мабуть, так Володимир показував свою любов до нас, а ми сприймали це як належне. Тепер дивлюся на стіни нашого дому та бережу їх, як шедевр. Як художників цінують після смерті — так і я тепер ціную кожен сантиметр нашого будинку, створеного Володимиром для нас — його трьох дівчаток, які так його люблять і досі».
Володимир умів жити повнокровно. Любив подорожі, гриби, риболовлю, зустрічі з друзями та свою роботу. Його гумор і щирість робили його душею компанії. Він мав відвагу бути собою, уміючи порадити просто і невимушено. Допомагав кожному, хто звертався. Він любив — і дарував любов. Живий. Справжній. Без масок.
Марія пригадує один епізод: якось їй дуже сподобалась одна картина, але купити її тоді було задорого. А вранці Володимир сказав, що подарує її на день народження — і вже наступного дня приніс додому.
Він надзвичайно любив своїх доньок. Коли Оля захотіла відкидний столик у кімнату — за два дні він власноруч зробив його для ноутбука.
А коли Яна запитала повідомленням: «Чи є ще черешня на дереві?» — він за годину вже стояв на драбині, зібрав найкращі ягоди, поїхав до неї та залишив у холодильнику.
У 2024 році Володимир вступив до лав ЗСУ. Спершу проходив військову підготовку на Рівненському полігоні, потім — навчання у Франції. Після повернення був направлений на Покровський напрямок. Служив у 155-й окремій бригаді (1 рота, 2 батальйон). Брав участь у бойових діях на сході України.
Остання зустріч Марії та Володимира відбулася у готелі міста Гоща, Рівненської області. Стільки надій тоді було…
Володимир сказав: «Раз так випало, треба йти цим шляхом».
«Це наш шлях», — відповіла Марія. Ці слова завжди додавали сил.
Він тихо додав: «А мені силу даєш ти. Лише подумаю про тебе — і вона з’являється. Щоб не сталося, ти впораєшся. Бог із тобою…»
13 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання в селі Піщане (за документами — с. Звірове, Покровського району Донецької області), Володимир Мужила загинув.
Три дні й три ночі він тримав позиції. До машини залишалося якихось 300 метрів… і стався обстріл.
«Гідність і справжність — це про Володимира. У тяжкі часи він із честю прийняв свій шлях, мужньо крокував у пекло й відійшов із цього світу гідно. Він прожив життя чесно — і так само пішов…», — говорить дружина Марія.
Вона безмежно вдячна побратимам, які з честю винесли тіло Володимира на своїх руках…
Його побратим Влад згадує: «Володя був мені рідніший за брата. Ми були як одне ціле. Він виконав свою місію. Таких людей — одиниці…»
Марія розповідає про знаковий момент:
«На 40-й день після смерті Володимира сідаю ввечері до подруги в машину. Вона вмикає музику — і лунають перші акорди… Пісня Ігоря Білозіра “Це не яблуні цвіт…”. Мороз по шкірі. Адже саме під цю пісню ми танцювали наш перший танець на весіллі. Випадковість? Можливо. Але серед сотень українських пісень я чую саме цю… Я знаю — це він. Володя хотів сказати мені слова любові. Любов не знає меж. Вона проходить крізь простір і час, крізь біль і втрати. Коли серце віддане любові — ти з Богом. А коли ти з Богом — то проходиш найтемніші часи, бо чуєш пісню свого серця… І цією піснею він показав, що поруч».
І додає: «Лише коли людини не стає, по-справжньому розумієш, ким вона була для тебе. Він так багато значив… Я навіть цього не усвідомлювала до кінця. Життя прожити — не поле перейти… До зустрічі на Небесах. “Не буде рук — обіймемося крильми…”»
Похований Володимир у рідному селі Зимна Вода.
1 червня 2025 року посмертно нагороджений Хрестом Героя України.
Герой поповнив ряди небесного війська й назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів, колег, побратимів — усіх, хто його знав, любив і шанував.
У Володимира залишилися дружина, двоє доньок і батько.
Життя прожити - не поле перейти.
Наш святий обов’язок — пам’ятати, шанувати й згадувати його в молитвах.
🕯 Світла і вічна пам’ять Герою.
